G7 і Глобальний Південь: що вони можуть запропонувати один одному?

49-та зустріч лідерів «Великої сімки» відбулася в Хіросімі і була насамперед присвячена ядерній проблемі. На тлі російсько-українського конфлікту вона видається актуальною, але дедалі частіше питання викликає сам формат закритого західного клубу, який залишається незмінним протягом п’ятдесяти років. Що відбувається з G7 сьогодні?

Саміт G7, що пройшов у японській Хіросімі, цього разу був у розширеному форматі. Місце заходу мало символічно підкреслити зростаючу ядерну загрозу: Володимир Зеленський, президент країни, якій погрожують ядерною зброєю, прилетів у країну, яка в історії зазнала ядерної атаки. Питання ядерного стримування стало однією з тем заходу. У спільному комюніке лідери «сімки» заявили, що вважають Росію відповідальною за поширення загроз, пов’язаних з ядерною зброєю. Активним ініціатором розмов на ядерну тематику був японський прем’єр Фуміо Кісіда, сім’я якого родом із Хіросіми.

Він же виступив за ухвалення так званого «Хіросімського плану дій», що містить рекомендації за п’ятьма напрямками: підвищення прозорості ядерного потенціалу, скорочення кількості ядерних боєприпасів, забезпечення нерозповсюдження ядерної зброї, сприяння мирному використанню ядерних матеріалів і відмова від використання атомних озброєнь. Примарні погрози Володимира Путіна застосувати ядерну зброю вже не здаються порожньою риторикою. Сам прецедент її використання, навіть тактичного, може розв’язати руки іншим, насамперед Китаю, який спробує домогтися силового об’єднання з Тайванем.

Що об’єднує лідерів «сімки» – це переконаність у місії ефективного стримування двох автократій – Росії та Китаю, – які претендують на особливе місце в міжнародній політиці. Ретельно зрежисовані, зустрічі політичного клубу мають транслювати образ єдиного західного світу перед глобальними демократичними загрозами. Однак постає питання: наскільки цей формат самітів, що зародився в 1970-х роках, актуальний для нашого часу? Журналіст The New York Times Пітер Брейкер іронізує, що саміт G7 перетворився на «клуб самотніх сердець», де кожен із лідерів може поскаржитися решті на скрутне становище через низький рівень підтримки серед співгромадян.

Сьогодні ситуація помітно змінилася порівняно з 1970-ми роками. Економічний вплив «сімки» знизився за останні десятиліття: зараз на ці країни припадає лише 40% світового валового продукту, що на 20 пунктів менше, ніж сорок років тому. Натомість Китай, на частку якого припадало 10%, тепер наближається до 20%. Запровадження масштабних санкцій проти Росії та проблеми їхнього виконання призводять до того, що дипломатичне, військове та економічне стримування автократій коштує «сімці» надто дорого, і закритий клуб уже не в змозі самостійно розв’язувати питання, які впливають на інші країни.

Політологи сходяться на думці, що для ефективного стримування Росії та Китаю «великій сімці» необхідна кооперація з країнами, які називають «Глобальним Півднем». Але для цього необхідно змінити статус відносин. Глобальний Південь мало представлений на великих самітах, організованих представниками Заходу. Статус «країни-гостя», які отримали Індія, Австралія, Бразилія, Південна Корея, В’єтнам, Індонезія, Острови Кука і Коморські острови, не справляє враження рівноправних стосунків з Європою, Північною Америкою або Японією. Дедалі більше чути критику подібних заходів: незахідним країнам пропонують роль простих спостерігачів, які можуть лише погодитися з рішеннями G7.

Однак якщо серед членів «сімки» є якийсь базовий консенсус із питань демократичного устрою та прав людини, то Глобальний Південь – це не монолітний блок, де ступінь демократичності країн сильно різниться. Це означає, що підтримувати співпрацю з цими країнами буде непросто. Не отримавши переконливої підтримки від «сімки», країни Півдня можуть «перебігти» в табір Росії та Китаю. Про що, наприклад, замислюється Індія, яка отримала максимальну вигоду від західних санкцій проти Росії, скуповуючи за низькими цінами і у великих обсягах російську нафту.

Ще одна точка напруженості – це колоніальне минуле. Багато країн Глобального Півдня відчувають подвійні почуття до колишніх колонізаторів. Хоча економічна вигода стоїть на першому місці, постколоніальний світ сповнений протиріч і старих образ, які не зникають зі здобуттям незалежності від колишньої метрополії. Красномовний приклад – це Велика Британія. Смерть Єлизавети II стала символічним приводом для членів Британської Співдружності пригадати, навіщо вони взагалі перебувають у цій організації – і чому мають підтримувати теплі стосунки з колишньою метрополією, якщо можна пред’явити претензії до десятиліть експлуатації та насильства.

Вибір Японії як країни чергового саміту “сімки» виявився не випадковим. Японію як єдину азіатську країну в G7 називають ефективним медіатором між західними демократіями та країнами Півдня, що розвиваються, які претендують на вагомішу роль у міжнародній політиці. Ознакою великих змін у розстановці глобальних сил також називають нещодавню кліматичну конференцію COP27, яка відбулася в листопаді 2022 року в Шарм-ель-Шейху. На конференції країни Глобального Півдня домоглися угоди про компенсаційний фонд, що допомагає країнам, які розвиваються, впоратися з руйнівними наслідками зміни клімату.

Пандемія коронавірусу показала західним лідерам, що проблеми, які виникають в одній точці земної кулі, можуть мати наслідки для їхнього власного електорату. Але справжній тест на міцність західного впливу розпочався під час війни в Україні: не всі країни дружно долучилися до санкцій США та Європи, а приклад Китаю показав решті, що можна отримати економічний зиск із конфлікту, формально не підтримуючи воєнні дії, але й не пориваючи з Росією. Красномовними були цифри імпорту російської нафти до Індії: якщо до війни імпортували менше відсотка сирої нафти з Росії, то наприкінці 2022 року його частка сягнула 23%.

У відповідь на критику російсько-індійських відносин міністр закордонних справ Індії Субраманьям Джайшанкар заявив, що його країна має право відстоювати свої інтереси, і нафтові угоди – це просто бізнес. Критикам міністр порадив «викинути з голови думку про те, що проблеми Європи стосуються всього світу, а проблеми світу не стосуються Європи». Він же говорив про головування країни в G20: Індія представить своє бачення зовнішньої політики країн, що розвиваються. «Наша мета – стати борцем за справу Південної півкулі. Така країна, як Індія, яка цінує свою незалежність, може виступити як посередник, щоб звести за стіл переговорів різні сторони», – додав він.

Реакція Глобального Півдня на війну в Україні представляє «набагато глибший переворот у світовому порядку, ніж більшість американських і європейських аналітиків хотіли б бачити», вважає виконавчий директор аналітичного центру New America Енн-Марі Слотер. Глибокий саботаж санкцій робить зусилля «великої сімки» принаймні неефективними і показує, що часи нового світового порядку минають швидше, ніж очікувалося. Найгірше те, що санкції відчутно вдарили і по самих західних економіках, найбільше від них постраждали країни Євросоюзу та Велика Британія, яка встигла змінити за минулий рік три уряди, але так і не впоралася з кризою.

Це вже не рух Неприєднання з XX століття – група великих країн (Індія, Бразилія, ПАР, країни АСЕАН) вважають, що російсько-український конфлікт – не їхня війна, і Глобальний Південь радше турбують власні регіональні конфлікти. Хоча війна в Україні загострила протистояння, що нагадує реалії Холодної війни, – між західним табором і табором Росії та Китаю, та виступи Джо Байдена, Сі Цзіньпіна чи Володимира Путіна не переконують південні країни у двополярності міжнародної ситуації: завжди можна обрати позицію спостерігача, що керується власними інтересами в конфлікті.

Ще одна тема, яка викликає полярні думки – це «дедоларизація» міжнародної валютної системи. Країни БРІКС уже не перший рік обговорюють шляхи виходу з цієї ситуації. Нова резервна валюта могла б зробити економіки цих країн менш чутливими до політичної волі Вашингтона. Рішення Федеральної резервної системи щодо посилення або пом’якшення грошово-кредитної політики можуть дестабілізувати становище інших економік, залежних від долара, набагато сильніше, ніж їхні власні фінансові рішення.

Бреттон-Вудські угоди, укладені ще 1944 року, дозволяють долару залишатися в центрі міжнародної фінансової системи. Однак після відмови від забезпечення золотом за Ніксона тепер підтримка американської валюти ґрунтується багато в чому на впевненості світових гравців в економічній могутності Сполучених Штатів. Зростання процентних ставок у США неминуче призводить до падіння інших національних валют, а також збільшення боргових зобов’язань. Диктат ФРС не подобається нікому, але в кожної країни не вистачає ні впливу, ні ресурсів, щоб якось змінити ситуацію на свою користь.

Лише одні політичні заяви про нову резервну валюту не значать нічого без довгого процесу узгоджень. Приклад створення єврозони показав, що створити валютний союз кількох країн неймовірно складно, оскільки залучені країни мають різну динаміку зайнятості, інфляції та оподаткування. У випадку з БРІКС такий союз малоймовірний: занадто різні перспективи зростання у членів цього клубу, різні інфляція, динаміка ринку праці та темпи реформ. Те саме можна сказати і про країни Глобального Півдня, багато з яких повністю залежать від західних вливань та інвестицій.

Незважаючи на гегемонію долара, цим державам поки що нічого запропонувати як альтернативу. Спроби БРІКС створити паралельні з Міжнародним валютним фондом і Світовим банком структури для власних потреб закінчилися нічим. Не запрацював і Надзвичайний резервний фонд, угоду про створення якого лідери БРІКС підписали 2014 року. Головне, що об’єднує ці країни, – це конкуренція з “великою сімкою”, але насправді вони мають надто різні погляди на цю конкуренцію, щоб домовитися про спільну стратегію. Спроба інтернаціоналізувати юань свідчить про те, що в Китаю свої плани щодо резервної валюти – і навряд чи він озиратиметься на Бразилію чи Росію.

Постійні заклики «великої сімки» до жорсткого стримування російської економіки не знаходять розуміння у решти світу. Глобальний Південь знайшов дипломатично зручну позицію щодо санкцій: країни приєднаються до обмежень, якщо ці санкції будуть легітимними, тобто встановленими резолюцією ООН. Оскільки Росія – один із постійних членів Ради Безпеки, то подібна резолюція навряд чи буде нею схвалена. А це означає, що західні країни з їхньою зацикленістю на антиросійських санкціях можуть опинитися в меншості.

У всіма критикованої глобалізації є і позитивний бік: у міру зростання добробуту мешканців країн, що розвиваються, їхні вимоги і потреби стають більш зрозумілими політикам країн розвинених. Інше питання, яку ціну потрібно заплатити Великому Півдню, щоб голоси цих країн були почуті «великою сімкою». Закритий клуб ризикує втратити свої позиції, пропонуючи іншим країнам обговорювати другорядні теми, не погоджуючись на зміну всієї міжнародної системи. Виходить, питання стоїть так: не що Великий Південь може запропонувати «сімці», а чим G7 готова поступитися Великому Півдню?

У майбутньому потреби в безпеці, комерційних контрактах і впливі Глобального Півдня будуть тільки зростати. Динамічне економічне зростання і володіння цінними ресурсами стануть вирішальними факторами. Наприклад, такі метали, як літій, мідь або кобальт, необхідні як західним економікам, так і Росії з Китаєм, які страждають від санкцій. Глобальний Південь бачить перед собою альтернативи замість традиційного вибору на користь Заходу, що відходить у минуле. У новій реальності формат «великої сімки» поступово стає формальним ритуалом західних демократій для підтримки власного престижу.