Нова Каледонія бунтує, але не хоче йти від Франції

Заморська територія Франції в Океанії знову задумалася про незалежність: уже другий тиждень у столиці Нумеа заворушення. Париж переслідує сепаратистів і звинувачує в підбурюванні Азербайджан. Але бунтівний архіпелаг все-таки не поспішає розлучатися з метрополією.

Протягом кількох днів у столиці Нової Каледонії точилися заворушення. За час протистояння з поліцією загинули щонайменше шестеро людей, зокрема двоє поліцейських. Вулиці Нумеа вкрилися барикадами, було спалено безліч автомобілів і будівель, багато магазинів розграбували протестувальники. Місцева влада заявила, що через барикади ситуація з охороною здоров’я стає «критичною». Вона закликала мітингувальників пропускати карети швидкої допомоги. До двадцятих чисел травня поліція розібрала близько 60 барикад, які протестувальники спорудили за тиждень.

Нова Каледонія – заморська територія Франції. Група островів розташована в південно-західній частині Тихого океану, яка межує з Австралією. Французька влада в регіоні представлена верховним комісаром, виконавчу владу здійснює місцевий уряд. Франція володіє цими територіями з 1853 року. У 1946 році архіпелаг отримав статус «заморської території». Нумейська угода 1998 року між Парижем і місцевим урядом надала додаткові особливі права регіону, однак за центром збереглися повноваження визначати політику в галузі оборони, внутрішньої безпеки, юстиції та фінансів.

Приводом для протестів став французький законопроєкт про розширення виборчих прав на виборах у заморській території. Документ дозволятиме голосувати особам, які проживають у Новій Каледонії понад десять років. Наразі правом голосу володіють лише громадяни та їхні діти, які перебувають у списках виборців на момент укладення Нумейської угоди між Парижем і місцевим урядом. Президент Макрон відклав підписання закону, якщо нові умови будуть узгоджені до кінця червня.

Протести викликали бурхливу реакцію метрополії. Прем’єр-міністр Габріель Атталь за три дні після початку заворушень оголосив про режим надзвичайної ситуації і введення військ у Нову Каледонію. Верховний комісар заморської території Луї Ле Фран розпорядився заблокувати доступ до соціальної мережі TikTok. Була оголошена комендантська година, поліція проводила затримання лідерів протесту – радикалів із Канакського соціалістичного фронту національного визволення.

Представники «канаків» – місцевого населення – прагнуть зберегти свої привілеї. Не всі мешканці архіпелагу мають права голосу: досі існує ценз осілості, який було запроваджено для того, щоб під час голосування корінні жителі мали перевагу. Нащадків європейців на островах називають «кальдошами», саме їм французький законопроєкт надає більше виборчих прав. За даними останнього перепису, з 271 тисячі осіб, які мешкають у Новій Каледонії, лише 24% становлять вихідці з Європи та їхні нащадки. 41% населення – канаки.

Реформа зачіпає близько 25 тисяч осіб. Канаки побоюються, що нові правила ще більше «розмиють» і «відбілять» населення та перетворять корінних жителів на меншість на власних островах. Попри гучні заяви радикалів, помірковані політичні сили в регіоні закликають до якнайшвидшого закінчення заворушень. У місцевому конгресі «Канакське соціалістичне визволення» має лише 1 мандат із 54. У парламенті досі точаться бурхливі дискусії щодо проголошення незалежності території: 26 депутатів висловлюються за, 28 депутатів – проти.

Рух за відокремлення Нової Каледонії від Франції зародився в 1960-1970-х роках, коли про незалежність почали заявляти інші території Океанії: Науру, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови та інші. Той самий Канакський соціалістичний фронт після свого створення постійно бойкотував місцеві вибори та організовував протести, що вилилися у справжню громадянську війну. Це змусило Париж оголосити про надзвичайний стан 1985 року. Після низки терактів, убивств і взяття заручників сторони підписали 1998 року угоди, які знизили градус напруженості.

Три референдуми про незалежність було проведено у 2018, 2020 і 2021 роках. На всіх референдумах більшість виборців висловилися проти відділення від материкової Франції. Незважаючи на заворушення, центральна влада діє впевнено, зокрема через ці результати. Сепаратизм радикалів не має серйозної бази серед місцевого населення, а досвід десятирічної боротьби з сепаратистами показав Парижу, що центр може успішно придушувати цей рух малими силами.

Тим несподіванішими прозвучали слова міністра внутрішніх справ Жеральда Дарманена, який заявив про спроби втручання в ситуацію Азербайджану. «Це не фантазія, це реальність. На жаль, деякі борці за незалежність уклали угоду з Азербайджаном»,- сказав міністр в ефірі телеканалу France2. За даними AFP, французький уряд уже кілька місяців спостерігав за спробами Баку втрутитися в конфлікт, але не озвучував своїх звинувачень.

Раніше французькі ЗМІ поширили фотографії та відео протестувальників, на яких вони були одягнені у футболки з азербайджанським прапором. Дарманен стверджує, що таким чином Баку вирішив відповісти на позицію Франції щодо Нагірного Карабаху, яка підтримала Вірменію. У квітні Національна асамблея Азербайджану і Конгрес Нової Каледонії підписали меморандум про співпрацю, що не залишилося непоміченим у Парижі.

Відносини між Францією та Азербайджаном загострилися після війни в Карабасі 2020 року. У Франції живе найбільша діаспора вірмен у Європі, і Париж традиційно підтримує Вірменію в конфлікті з Азербайджаном. Відносини зіпсувалися настільки, що Франція відкликала свого посла з Азербайджану у квітні цього року. У відповідь Баку звинуватив Париж у «деструктивній діяльності».

Для Азербайджану загравання з канаками-сепаратистами – це дзеркальна відповідь на підтримку карабаських вірмен Францією. Відмінність полягає в тому, що Нова Каледонія отримує значну вигоду від зв’язку з метрополією: центральний уряд багато в чому субсидує місцеву економіку. Отримавши незалежність, ця територія позбудеться величезних дотацій. Якщо для місцевих еліт цей конфлікт – спроба відстояти привілеї, то для Парижа приборкання непокірних – питання престижу, а втручання сторонніх б’є по самолюбству Єлисейського палацу.