Грім під землею: як удар США по ядерних об’єктах Ірану спровокував ракетну відповідь і кризу легітимності

Глибокої ночі 22 червня сім примарних силуетів B-2 Spirit піднялися з авіабази Вайтмен в Міссурі. Їхня мета — серце іранської ядерної програми: укріплені об’єкти в Фордо, Натанзе та Ісфахані. Операція «Північний молот», задумана як хірургічний удар, стала детонатором нового витка конфлікту на Близькому Сході. Через 25 хвилин після атаки, що супроводжувалася скиданням 14 надпотужних протибункерних бомб GBU-57 і запуском 30 «Томагавків», Вашингтон оголосив про тріумф…

Дональд Трамп заявив нації: «Ключові ядерні об’єкти Ірану повністю знищені». Однак за гучними заявами ховалася тривожна реальність. За даними американської розвідки, удари лише «уповільнили програму на пару місяців», а не ліквідували її. Генерал Кейн пізніше визнав сенаторам, що об’єкт в Ісфахані, де зберігається до 60% іранського збагаченого урану, виявився занадто захищеним навіть для GBU-57 — по ньому били лише крилатими ракетами з підводного човна, чия ефективність під питанням. Ця операція, технічно безпрецедентна (18-годинний переліт з дозаправками, відволікаючий маневр з імітацією вильоту на Гуам), негайно отримала політичну відповідь.

Уже ввечері 23 червня іранські ракети малої та середньої дальності вразили базу Аль-Удейд у Катарі — ключовий хаб Центрального командування США (CENTCOM) у регіоні. Іранський удар «Благословення Перемоги» був ретельно розрахованим символом: кількість запущених ракет відповідала кількості бомб, скинутих США напередодні. Тегеран відкрито попередив Катар про удар, дозволивши евакуювати базу і уникнути жертв. Як зазначив експерт з Близького Сходу, «це був сигнал рішучості, але також і бажання уникнути тотальної війни. Катар, формально союзник США, люто засудив атаку як «порушення суверенітету», підкресливши подвійне становище сусідів Ірану. Одночасно Бахрейн, Ірак, Кувейт і ОАЕ закрили повітряний простір — ознака панічного очікування подальшої ескалації.

Ескалація спровокувала гострі дебати в Конгресі США. Критика фокусується на двох аспектах:

1. Прозорість і легітимність. Ряд сенаторів-демократів зажадав розслідування законності удару без санкції Конгресу. Їх підтримали деякі юристи-міжнародники, які вказали на спірність превентивного удару по об’єктах, що не становили безпосередньої загрози;
2. Стратегічна ефективність. Розрив між риторикою Білого дому («повне знищення») і оцінками розвідки («уповільнення на місяці») дав привід засумніватися в доцільності ризику. «США вступили в нову, потенційно проблематичну фазу, — попереджає Рей Такей з Ради з міжнародних відносин. — Ірану доведеться відновити гордість, можливо, через атаки на американські об’єкти або проксі».

На 24 червня 2025 року сценарії розвитку кризи видаються суперечливими:

• Обмежена ескалація. Іран, отримавши можливість заявити про «відповідь», може обмежитися точковими ударами через проксі-групи в Іраку або Сирії, уникаючи прямого зіткнення з США. Його попередження Катару і відсутність жертв в Аль-Удейді вказують на цей розрахунок. «Більшість варіантів відповіді Ірану — еквівалент вибуху смертника», — похмуро зазначає Карім Саджадпур з Фонду Карнегі;
• Регіональна дестабілізація. Закриття повітряного простору чотирма країнами після удару по Катару — тривожний сигнал. Можливість блокади Ормузької протоки Іраном або атак на нафтову інфраструктуру зберігається, що вдарить по глобальній економіці;
• Дипломатичне вікно. Генсек ООН Антоніу Гутерреш назвав удари США «небезпечною ескалацією», закликавши сторони до стриманості. Росія і Китай засудили дії Вашингтона. Навіть Катар, засудивши Іран, підкреслив: «перевага надається дипломатичним рішенням». Однак дипломатія виглядає аутсайдером на тлі військових успіхів. Марк Дубовіц з Фонду захисту демократій впевнений: «Основна загроза безпеці США та Ізраїлю значно знизилася».

Удари 22-23 червня 2025 року не вирішили іранську ядерну кризу, а перевели її в більш небезпечну фазу. Технологічна перевага США (B-2, GBU-57) виявилася палицею з двома кінцями: вона дозволила завдати удару, але не гарантувала стратегічного результату і спровокувала відповідь. Контрольована ескалація Ірану показала його здатність до розважливого ризику. Головна загроза тепер — не в підземних заводах Фордо, а в політико-правовому вакуумі. Легітимність превентивних ударів без санкції ООН або Конгресу, ризик помилки в циклі «удар-відповідь», зростаюча напруга серед союзників США в Затоці — ось міни, закладені під стабільність регіону. Як попереджає Такей, Ірану потрібно «відновити гордість», а Вашингтону — довести, що «Північний молот» був не імпульсивним ударом, а частиною продуманої стратегії з політичним фіналом. Поки ж обидві столиці залишаються заручниками логіки сили.