Каста недоторканних: чому Верховний суд США правіє на очах?

Верховний суд США визнав неконституційною практику «позитивної дискримінації» у вищих навчальних закладах. Це рішення стало одним із низки спірних висновків суду, який за кілька років перетворився на оплот консерватизму. Що відбувається з інститутом, який зобов’язаний захищати конституційні права американців?

«Позитивна дискримінація» дозволяла вишам враховувати походження абітурієнтів і надавати перевагу представникам тих груп, які вважаються постраждалими. Насамперед під ними мали на увазі афроамериканців: через обмеження в прийомі в XIX столітті з’явилася ціла мережа «чорних університетів», які й досі надають вищу освіту чорношкірим студентам. Попри те, що в 1960-х роках Верховний суд визнав расову сегрегацію неконституційною, а дискримінацію заборонив, проблема доступності освіти для афроамериканців залишалася.

Федеральний уряд і суд не могли зобов’язати урізноманітнити прийом до приватних університетів, яких у США більшість. Однак багато інститутів самі запустили власні програми «позитивної дискримінації». Ці «расові квоти» також визнали неконституційними, і в результаті виші перейшли до більш гнучкої системи, яка діяла донині. Враховувалися результати вступних випробувань, рекомендації, досягнення у спорті та мистецтві, а також походження та гендер. У підсумку шанси різних меншин потрапити в рейтингові навчальні заклади підвищувалися.

Прихильники «позитивної дискримінації» вказують на позитивні ефекти від правил: виші стають більш інклюзивними, склад студентів – різноманітнішим, підвищується вертикальна мобільність американців різного походження. Але у практики з’явилися негативні наслідки: почали дискримінувати американців азіатського походження, яких виявилося в рази менше в університетах тих штатів, де «позитивна дискримінація» застосовується досі. Щоб вступити до хорошого вишу, американцям азіатського походження доводиться набирати помітно більше балів, ніж білим і тим паче афроамериканцям.

Чутлива для американських родин тема викликала дебати у Верховному суді. Сам підхід «позитивної дискримінації» ідеологічно суперечить конституції країни, яка вважається «расово нейтральною». Яскравим противником заходу виявився темношкірий суддя-консерватор Кларенс Томас. Він вступив до Єльського університету завдяки «позитивній дискримінації», проте вважає себе радше її жертвою. Томас заявив, що білі роботодавці не сприймали його диплом всерйоз, оскільки вважали, що він отримав корочку незаслужено, просто за правом походження.

У 1978 році Верховний суд назвав прямі квоти незаконними, але визнав прийнятним враховувати походження під час зарахування як один із чинників. У 2003 році консервативна суддя Сандра О’Коннор висловилася в аналогічному рішенні суду, що незабаром подібна система виявиться неактуальною через стрімку інтеграцію американців різного походження, проте не бачила в ній нічого поганого. Однак минуло двадцять років – і «позитивну дискримінацію» визнали неконституційною, незважаючи на переконливі доводи прихильників системи.

Верховний суд рідко змінює свої старі рішення, але під час президентства Дональда Трампа ситуація сильно змінилася. Демократи опинилися в меншості, а шість суддів із дев’яти були призначені президентами-республіканцями. Це позначилося на рішеннях органу: оскільки в США діє прецедентне право, таким вигідним дисбалансом почали користуватися консервативні активісти. Вони подавали позови з розрахунком, що старі прецеденти, вирішені демократичними суддями, будуть переглянуті вже з консервативних позицій.

Так вчинила консервативна організація «Студенти за чесний вступ». Вони подали позов проти Гарварду та Університету Північної Кароліни, стверджуючи, що порушується 14-та поправка до конституції США, де йдеться про рівність громадян перед законом. Шість консервативних суддів погодилися з аргументами за обома позовами. У висновку суд підкреслив, що виші все ще можуть враховувати біографію абітурієнта під час вступу, але сам факт рішення виглядає в очах американських ЗМІ тривожно – це ще один приклад тиску консервативної більшості.

Дискусії про ефективність Верховного суду стали знову актуальними на тлі низки скандальний рішень, які сколихнули всю країну. Найгучнішою з останніх справ стало скасування Верховним судом права на аборт. Безліч критики викликав нещодавній висновок суду дозволити компаніям дискримінувати одностатеві пари через релігійні переконання підприємця. Виникає питання: чи справді судді правильно тлумачать конституцію і виносять справедливі рішення, які сформульовані не під впливом партійних симпатій?

Згідно з конституцією, Верховний суд складається з довічно призначуваних суддів, кількість яких не обмежена основним законом – її визначає Конгрес. Однак за законом 1869 року їх дев’ять. Безстроковість служби має забезпечити незалежність юридичних суджень, але на ділі все набагато складніше. Останнім часом нинішній склад дедалі лояльніший до республіканців. Це не подобається демократам, у яких симпатизантів у суді вдвічі менше – троє проти шести. Тому демократи вимагають реформувати Верховний суд, зробивши його менш залежним від політичних реалій.

За конституцією суддів номінує президент США, а схвалює – Конгрес. Це дає чинному главі держави переваги, і кожен прагне призначити якомога більше своїх прихильників. За два терміни президентства Барак Обама встиг призначити двох ліберальних суддів, Трамп – трьох консервативних, замінивши одного ліберала. Труднощі полягають у тому, що, на відміну від уряду і парламенту, змінюваність суддів відбувається набагато повільніше: вони можуть або померти на посаді, або піти у відставку, або на пенсію, або бути усунуті з посади в результаті імпічменту.

Ще один хитрий хід: коли літній суддя робить реверанс у бік президента і йде у відставку – тоді глава країни може вдало номінувати йому заміну з відповідними політичними поглядами. Але кожен такий випадок призводить до запеклого протистояння партій. У 2016 році помер консерватор Антонін Скаліа, і Сенат із республіканською більшістю відмовився затверджувати Мерріка Гарленда, якого висунув Обама. А за перемоги Трампа республіканці швидко призначили на посаду консерватора зручного їм Ніла Горсача. Ще один «подарунок» трапився, коли померла Рут Гінзбург – і республіканці встигли призначити Емі Коні Барретт.

Найрізкішими противниками реформ є самі судді. Консерватори вважають, що Верховний суд має залишатися над партійними інтересами. І цей підхід не знаходить розуміння ні в політиків, ні в простих американців: за останні двадцять років рейтинг схвалення суду сягнув мінімальної позначки в соцопитуваннях. Не додає суду репутації і складна система розгляду справ: це нагадує лотерею, коли під час чергової сесії студенти-юристи пропонують суддям потенційно значущі справи з купи заяв, що надійшли до суду.

Республіканці намагаються вичавити максимум із вдалого збігу обставин: на рівні штатів вони ухвалюють резонансні закони, які блокують місцеві суди після позовів громадян. Потім позов подається до апеляційного суду з вимогою скасувати рішення нижчого суду – не з надією на позитивне рішення, а для отримання відмови. З такою відмовою республіканці можуть спокійно звертатися до Верховного суду, знаючи, що їх там підтримає лояльна більшість. Така стратегія, яку можна назвати безпрограшною, вже призвела до кількох вигідних республіканцям вердиктів.

Щоб якось змінити ситуацію, у демократів не вистачає повноважень – і в усьому винен принцип поділу влади в США. Президент не володіє інструментами, які могли б реформувати суд. Створена Байденом комісія зібрала всі пропозиції в одному звіті, але це скоріше рекомендації, ніж план реформи – для цього потрібен консенсус уряду і Конгресу, а також у більшості випадків зміна конституції, що практично нездійсненно.

Найпростіший спосіб розв’язання проблеми – змінити кількість суддів, але й найризикованіший: за бажання президент призначатиме стільки суддів, скільки буде потрібно, і все перетвориться на партійну війну. Інший шлях – запровадити граничний вік служби та кількість строків для члена суду. Наприклад, до 80 років або право обіймати посаду протягом 18 років. У цьому є здоровий глузд: літні судді втрачають хватку, а часто й дієздатність через хвороби. Вирішенням проблеми могла бути обіцянка кандидата під час інавгурації обіймати посаду тільки на певний термін – тоді не доведеться переписувати закони.

Найекстравагантніший варіант – проводити лотерею серед федеральних апеляційних судів. Таким чином, склад Верховного суду значно розшириться, і кожну справу розглядатимуть рандомні судді. У цьому разі можна уникнути упередженості та незмінюваності, але виникають нові запитання: які справи мають розглядати ці рандомні «колегії»? які мають бути вимоги до цих суддів? що робити в разі виникнення суперечностей? З’ясовується, що ідеального рішення, яке б влаштувало не лише політиків, а й дух конституції, не існує.

Нарікання викликає і традиційно закритий характер роботи суду. На засіданнях заборонено відеозйомку, публікуються тільки стенограми. Члени Верховного суду формально не зобов’язані дотримуватися етичного кодексу, якого мають дотримуватися інші федеральні судді, – вважається, що вони вже досить авторитетні та шановані і не дадуть привід для підозр. Таким чином, Верховний суд – найконсервативніший і непрозорий інститут американської політичної системи, який, тим не менш, надає їй стабільності.

Для зміни ситуації необхідна політична воля, яка переконає американців у зміні конституції, – а для цього у демократів і республіканців, яких роздирають протиріччя, не вистачає впевненої підтримки виборців. Часи Лінкольна і Рузвельта, коли політики змінювали систему однією силою авторитету і переконання, минули. Це означає, що США увійшли в період консервативного права, який закінчиться нескоро.