Осінь Ердогана: турецький лідер здає позиції в зовнішній політиці

Після бурхливих травневих виборів і важкої перемоги турецький лідер так і не зміг повернутися у звичний образ сильного політика і вмілого дипломата: партнери відкидають вимоги, а спроби стати регіональним лідером провалюються. Чому Ердогана наздогнала смуга невдач?

Президент Туреччини провів дипломатичне турне країнами Перської затоки. Мета його поїздки – пошук нових інвестицій у турецьку економіку. Спочатку Ердоган зупинився в саудівській Джидді, після чого відвідав ОАЕ і Катар. Це його другий візит до Саудівської Аравії з 2018 року, коли відносини між країнами зіпсувалися через убивство саудівськими агентами журналіста Джамаля Хашоггі в стамбульському консульстві королівства. Тоді Туреччина почала розслідування і повідомила журналістам подробиці вбивства, дуже розлютивши цим Ер-Ріяд.

Цього разу сторони були більш поступливими – і Туреччині вдалося укласти знаковий контракт на продаж своїх безпілотників саудитам. У такий спосіб Ердоган продовжує поглиблювати тісніші відносини між Анкарою та Ер-Ріядом, сподіваючись, що нафтові монархії Перської затоки допоможуть Туреччині вибратися з економічної ями: інвестиції конче потрібні економіці Туреччини, яка наразі знекровлена обвалом валюти та галопуючою інфляцією. 

Не приховував захоплення від угоди зять Ердогана – Халук Байрактар, керівник турецької збройової компанії Baykar. «Це найбільша оборонна та аерокосмічна експортна угода Туреччини в історії», – заявив він. Однак родич президента не розкрив точну кількість і тип проданої зброї. З Кувейтом і Катаром вдалося домовитися про продаж флагманського безпілотника компанії – ударного Bayraktar TB2. 

Для Саудівської Аравії таке потепління відносин з Ердоганом – різкий поворот після десятиліття прохолодної та навіть роздратованої реакції на спроби турецького політика претендувати на лідерство в арабському світі. Напруженість виникла після революцій в арабських країнах на початку 2010-х, коли Ердоган почав підтримувати рух «Брати-мусульмани». Однак його екстравагантна економічна політика призвела до того, що Ердоган змушений забути про суперництво і погодитися на будь-яку допомогу, яка врятує країну.

Питання до Туреччини були й в Об’єднаних Арабських Еміратів. Ще 2020 року колишній міністр закордонних справ ОАЕ Анвар Гаргаш закликав європейців створити «спільний фронт для протидії крокам Ердогана з відродження Османської імперії». Пантюркістські ідеї політика не подобаються його арабським партнерам, які вбачають у цьому турецьку манію величі. Але час іде – і останні вибори в Туреччині показали, що колишньої загальної підтримки в Ердогана вже немає. Натомість виросло серйозне невдоволення його внутрішньою політикою – і це змушує турецького лідера йти на компроміси в зовнішній.

Наприклад, його жорстка риторика щодо Швеції свого часу спантеличила союзників Туреччини в НАТО. Країна блокувала вступ нового члена до альянсу, оскільки була незадоволена, що Швеція не видає курдських повстанців, які втекли від переслідувань до Європи. Курдське питання було каменем спотикання – і Фінляндії, яка подавала заявку в НАТО разом зі Швецією, довелося вступати в альянс одній. Пізніше стала зрозуміла стратегія Ердогана: натомість турецький президент хотів отримати щось не менш цінне.

Перед вільнюським самітом він заявив, що Анкара готова найближчим часом узгодити питання про вступ Швеції до складу НАТО, але в обмін Туреччина хоче активізувати процес вступу країни до Євросоюзу. В очах Ердогана цей бартер виглядав логічно: ми поступимося тут, ви поступитеся там. Але в НАТО і ЄС на таку ініціативу подивилися зі здивуванням: де війна і де інтеграція, тим більше, що переговори про вступ Туреччини до Євросоюзу заглухли вже багато років тому і до них не поверталися довгий час.

Представники Єврокомісії прямо заявили, що Туреччина не стане членом спільноти ні цього, ні наступного року. Країна подала заявку на членство в ЄС 1987 року, статус кандидата вона отримала 1999 року. У європейських чиновників під час переговорів виникло багато запитань до турецьких законів, які обмежують ринкову економіку і порушують свободу слова. Поступово переговори зійшли нанівець, а Ердоган перестав озиратися на Європу у внутрішній політиці. І зараз союзникам довелося сильно натиснути на турецьку делегацію, щоб проштовхнути Швецію в альянс.

Невідомо, що сказав Джо Байден Ердогану, але рішучість останнього випарувалася: він погодився зняти вето на вступ Швеції до НАТО. У відповідь Стокгольм дипломатично підтримав прагнення Туреччини відновити переговори про членство в ЄС. Ердоган до останнього торгувався і вимагав поступок щодо візового режиму для турецьких громадян, але й тут європейські чиновники були непохитними: поки в Євросоюзу залишаються питання до прав людини та політичних свобод у Туреччині, про жодні послаблення мови бути не може.

Шведська газета Aftonbladet зауважує: «Поки Ердоган продовжує демонтувати демократичні інститути, членство в ЄС немислиме. Він це знає. Але тепер Ердоган через свій контроль над турецькими ЗМІ може спробувати представити це як перемогу Туреччини. Що НАТО, ЄС і Швеція поступилися вимогам Туреччини. Він може зіграти роль великого державного діяча. Щось, що він любить робити».

Нарешті, на ослаблення позицій турецького президента вказує зрив чергової зернової угоди між Росією та Україною. Ердоган ретельно вибудовував образ ефективного переговірника між Заходом і Путіним: він уміє знайти підхід, який влаштовує обидві сторони. Угоду, укладену в липні 2022 року, можна назвати дипломатичною перемогою політика, який намагався отримати максимальний зиск із військового конфлікту. Перед закінченням терміну дії угоди Ердоган постійно повторював, що обов’язково домовиться з російським колегою.

Черговий вибух на Кримському мосту перекреслив його зусилля. Путін дав зрозуміти, що про угоду говорити вже безглуздо, поки не будуть виконані всі вимоги російської сторони. Необхідність у турецькому посередництві відпала, і стамбульський переговорний формат, яким так пишався Ердоган, тепер під питанням. Поки що не скасовано запланований на серпень візит російського президента до Туреччини, але вже зараз зрозуміло, що ситуація помітно змінилася – і Путін дотримуватиметься більш жорстких умов, які не сподобаються ні Анкарі, ні Києву, ні Заходу.

Ердоган версії 2023 року зовсім не той самий енергійний політик, який на хвилі величезної популярності став прем’єр-міністром двадцять років тому. Перемігши у виснажливих президентських виборах, політик не запропонував країні жодного нового плану – лише спробу врятувати те, що не з’їсть економічна криза. Про лідерство на Близькому Сході й арабському світі можна на якийсь час забути, а перспективи європейської інтеграції для Туреччини залишаються туманними. Країна перебуває на роздоріжжі, і Ердогану нічого запропонувати, крім збереження своєї влади.