«Прокляття другого терміну»: Макрон та Франція, яка не підкорилася

«Найбільша криза П’ятої республіки», — так журналісти описують ситуацію навколо пенсійної реформи у Франції. Кілька місяців масштабних протестів не змінили рішучості Макрона довести реформу до кінця, хоч би чого йому це коштувало. Опинившись у політичній ізоляції, президент втратив усю свою підтримку, яка допомагала йому під час першого терміну. У чому причина такого протистояння суспільства та уряду: справа в самому Макроні чи це нестача всієї системи?

Реформа, що розколола країну

Еммануель Макрон підписав багатостраждальний закон про пенсійну реформу майже відразу після того, як Конституційна рада Франції схвалила її ключові елементи. Головна зміна у трудовому законодавстві – це підвищення пенсійного віку з 62 до 67 років. Члени ради скасували лише шість пунктів, які не є ключовими у документі, а також відхилили клопотання лівої опозиції щодо проведення референдуму щодо альтернативного закону про пенсії, який зберіг би пенсійний вік на рівні 62 років.

Реформа викликала масові протести по всій країні, які не припиняються три місяці. Рішення ради та публікація закону не зупинили протести, а лише розбурхали протестувальників. Поліція застосовує сльозогінний газ проти активістів на вулицях, а члени профспілок – найактивніші учасники протестів – вже будують бетонну стіну на одній із національних трас. На піку протистояння на вулицю вийшли понад 1 мільйон французів.Навіть зараз, за ​​даними МВС, кількість протестувальників коливається на рівні 300 тисяч людей.

Жодні умовляння самого Макрона та аргументи його прем’єр-міністра Елізабет Борн не допомогли втихомирити французів. Вік виходу на пенсію у Франції (62 роки) був найнижчим у Європі. Економісти підтримували реформу уряду і казали, що масовий вихід на пенсію покоління бебі-бумерів робить підвищення віку неминучим. Але швидкість ухвалення законопроекту та непримиренність Макрона стали спусковим гачком для невдоволення всією політикою макроністів, які після виборів втратили парламентську більшість.

Запеклу критику викликав улюблений прийом президента протягувати непопулярні закони через виняткове конституційне становище — статтю 49.3, яка дозволяє затверджувати законопроект без голосування у парламенті. Натомість депутати голосують з питання довіри уряду, і під час пенсійної реформи уряд Борн успішно подолав два вотуми, парламентарям не вистачило якихось кількох десятків голосів. За всю історію П’ятої республіки вотум недовіри уряду виносився один раз, а складна процедура голосування грає на руку президенту.

Непокірний парламент

Вызывающе непримиримое поведение Макрона разозлило всех. Президент демонстративно не участвовал в дискуссиях вокруг реформы и всячески дистанцировался от решений правительства, оставив Элизабет Борн один на один воевать с профсоюзами. На все вопросы журналистов перед решением Конституционного совета Макрон лишь мотал головой и отказывался отвечать, добавляя, что говорить нечего — все было давно уже сказано. Его упорство называли упрямством и даже безумием: позиции Макрона во время второго президентства значительно ухудшились по сравнению с его первым сроком.

Перед тим, як відправити прем’єр-міністра до Національної асамблеї, щоб та оголосила про застосування 49.3 статті конституції, Макрон зустрівся з урядом. Під час зустрічі президент зауважив, що, на відміну від міністрів, що зібралися, йому втрачати нічого, і запевнив присутніх, що всю відповідальність він бере на себе. Справді, попереду у Макрона чотири роки президентства, що залишилися, а французька конституція не дозволяє переобиратися на третій термін. Це означає, що політик залишив порівняно небагато часу, щоб втілити в життя ту програму, яку він представив на виборах.

Перемога Макрона у другому турі президентських виборів не стала несподіванкою для французів. Швидше це було голосування всупереч — навіть ті, хто не симпатизував президенту, голосували не за нього, а проти Марін Ле Пен.У результаті для Макрона перемога у виборчих перегонах виявилася пірровою — через кілька місяців його коаліція «Разом» ледве набрала 245 мандатів у Національній асамблеї, втративши близько сотні місць та парламентську більшість. З двох боків над макроністами нависли ліві на чолі з Жан-Люком Меланшоном (блок Nupes зі 131 мандатом) та вкрай праві з Марін Ле Пен (89 депутатських місць).

Розташування сил у новому скликанні нижньої палати парламенту призвело до несподіваних результатів: саркозистська права партія «Республіканці» з 44 місцями стала для Макрона бажаним ресурсом, щоб отримати заповітну більшість у 289 мандатів. Але республіканці відразу зрозуміли своє вирішальне значення для продовження президентської програми реформ і не бажають беззаперечно підкорятися макроністам. Меланшон і Ле Пен поклялись поховати всі ініціативи Макрона, хоч би чого їм це коштувало. Але разом вони можуть зібрати лише 220 голосів. Парламент виявився розколотим.

Держава це президент

Серед західних демократій у Франції найбільш сильні етатистські позиції у політиці: уряд має конституційне право розпускати асоціації, які вважають небезпечними для громадського порядку, та ухвалювати закони без голосування у парламенті. Конструкція, створена де Голлем у 1958 році, була багато в чому відповіддю комуністичній загрозі: у післявоєнній Франції традиційно була сильна Комуністична партія, і сильна президентська влада в руках де Голля була гарантом стабільності та незалежності країни.

За часи правління де Голль розпустив 28 асоціацій. На той час бурхливих соціальних заворушень П’ятій республіці вдалося встояти перед численними радикальними лівими та правими політичними угрупованнями та уникнути спроб військового перевороту. З 2017 року уряд Макрона заборонив 32 асоціації, це більше, ніж за будь-якого іншого президента в новітній історії Франції. Те саме стосується і злощасної 49.3 статті конституції: частіше до неї (28 разів) вдавався лише прем’єр-міністр Мішель Рокар за часів Франсуа Міттерана.

Багато юристів заявляють, що надзвичайна процедура прийняття пенсійної реформи є неприйнятною для такого основного закону, який зачіпає життя всіх французів. Виконавча влада може не зважати на масовий протест і продовжувати гнути свою лінію. Розмови про якнайшвидше обмеження надповноважень французького президента розпочали ще під час передвиборчої кампанії 2022 року. Гарячим противником президентської республіки є лідер лівих опозиціонерів Жан-Люк Меланшон. Він обіцяв переглянути конституцію, якщо переможе на виборах.

У відповідь на критику жорсткої політики придушення уряд Макрона незмінно відповідає, що керує країною у неспокійний час. Єлисейський палац забороняє ідеологізовані напрямки та бореться з ісламським екстремізмом. Але заборони заходять надто далеко, обмежуючи право громадянського суспільства на свободу слова та віросповідання. Збільшення списку заборонених асоціацій призводить до питання верховенства права в країні-родоначальниці інституту прав людини.

Демократія каструль та сковорідок

Перша хвиля заборон при Макроні сталася у 2019 році під час активності «жовтих жилетів». Тоді уряд заборонив мережу із семи вкрай правих асоціацій, стверджуючи, що вони несуть відповідальність на насильство. Наступний раунд репресій розпочався у жовтні 2020 року після вбивства вчителя Самюеля Паті ісламістським екстремістом. Одне із закритих об’єднань – Колектив проти ісламофобії у Франції (CCIF), який надавав юридичну допомогу мусульманам. Тоді міністр внутрішніх справ Жеральд Дармарен назвав об’єднання «ворогом» республіки.

Втім, французький уряд натрапляв на обмежувачі, які передбачені у політичній системі країни. Традиційно головним опонентом у Франції для виконавчої є не законодавча, а судова. У 2022 році Державна рада призупинила розпуск антифашистської асоціації в Ліоні, заявивши, що уряд не надав переконливих доказів того, що об’єднання підбурює насильство. «Якщо група робить радикальні та іноді жорсткі заяви, ми не можемо вважати, що група закликала до насильницьких дій», — йдеться у рішенні ради.

Ця демонстративна зневага до суспільної думки позначилася на рейтингу Макрона: після переконливої ​​перемоги на президентських виборах (з результатом 58,54% голосів у другому турі) вже через місяць підтримка політика очікувано впала. Загроза Марін Ле Пен зникла, а проблеми лишилися. Остаточно добив президентський рейтинг “маневр 49.3”. «Від застосування статті 49.3 конституції <…> розрив між Макроном та громадською думкою стає непоправним. Дещо президентів, особистість яких викликала б стільки огиди», — коментує El Mundo.

Оголошені визначальними перші «100 днів» президентства Макрона швидше нагадували часи Бонапарта: повернення колись улюбленого політика тепер відбувається під какофонію каструль та сковорідок, які приносять активісти на будь-яку зустріч із президентом. Після публічної паузи Макрон з’явився 18 квітня у Сен-Дені, 19 квітня – в Ельзасі та 20 числа – у департаменті Еро. Скрізь його зустрічали свистом, криками та невдоволенням. Протистояння суспільства та президента досягло піку, про ідилію 2017 року вже ніхто не згадує.

Старе добре співжиття

Технократичний стиль першого президентського терміну Макрона припускав масштабну програму перетворень без огляду на політичні сили, що конкурують. Після скандального президентства Ніколя Саркозі та непоказного Франсуа Олланда Макрон виглядав інородців у французькому політичному істеблішменті. Проте його популярність та оригінальна риторика дозволили отримати кредит довіри у виборців. Амбіції Макрона поширилися навіть за межі країни, і після відходу Меркель йому пророкували місце нового європейського лідера, здатного об’єднати Євросоюз.

Однак після втрати Макроном більшості в парламенті журналісти заговорили про «прокляття другого терміну». Ця політична метафора відбиває динаміку громадської думки мови у Франції. Попередники президента неодноразово опинялися в пастці: після тріумфального першого президентства вони впевнено вигравали наступні вибори і потрапляли в так званий період співжиття (cohabitation). Це ситуація, коли президент республіки належить до іншої політичної партії, ніж парламентська більшість. Така доля спіткала Франсуа Міттерана та Жака Ширака.

Тепер президент ризикує виявитися «кульгавою качкою», яку мало що вирішує у реальному політичному житті країни. Все, що йому залишається, — це заповідані де Голлем надзвичайні конституційні заходи, вдаючись до яких Макрон дедалі більше ізолює себе від парламенту та суспільства. Результати парламентських виборів змусили протверезіти політичну еліту: виявилося, що більший демократизм, різноманітність та дебати в парламенті точніше відображають сучасний стан французького суспільства. Частина країни глибоко незадоволена елітами і всією системою, яка була здатна репрезентувати їхні вимоги.

Нове, але таке знайоме співжиття для Макрона — це найскладніший період його політичної кар’єри. Заявлена ​​програма реформ вже спіткнулася про перший рубіж, а попереду ухвалення чергових дефіцитних бюджетів, новий закон про імміграцію та екологічний порядок денний, за який так активно виступає президент. Колишньої одностайності вже не існує, і у політика залишається лише два шляхи виходу з самоізоляції: або чехарда незліченних складів урядів, які будуть між двома вогнями — президентом і парламентом, або виснажливий пошук компромісів зі своїми противниками, які не мають наміру поступатися.