У Білорусі журналістики залишилося на 3 дні, чи її вже давно не існує?

Що таке сучасна білоруська журналістика? І чи існує вона? Думки розходяться. Дехто вважає, що ця професія в країні давним-давно перетворилася на потужний інструмент пропаганди. Хтось упевнений, що незалежні ЗМІ та журналісти таки були, тільки після подій 2020-го року вони або поїхали за кордон, або опинилися за ґратами. І є навіть невеликий відсоток тих, хто вважає, що в республіці у цій сфері все добре, мовляв, є й державні, є й опозиційні інформаційні канали. Не так щоб вільний вибір, але все ж таки вибір.

А що насправді? Щодо цього дуже показовим став «Форум молодих журналістів», який нещодавно в Мінську організувало Міністерство інформації. На заході зібралися як журналісти-початківці, так і «пропалені» керівники державних ЗМІ. Забігаючи вперед, скажімо, що на майданчику прозвучало чимало заяв, які промовистіше за все говорять про ситуацію. Але найцікавіше навіть не це. Тут, якраз, усе більш-менш передбачувано. А що здивувало?

Інформаційна війна VS об’єктивність

Що ж, розбираймося. Отже, міністр інформації Володимир Перцов у своєму вітальному слові чітко окреслив, що журналістика має бути чесною, об’єктивною і ось це все.В принципі, звучить, логічно, практично за підручником, посудіть самі:

«Від ініціативи кожного з вас, вашої відповідальної громадянської, журналістської позиції, чесності та об’єктивності у подачі інформації багато в чому залежить формування сучасної вітчизняної медіакультури, погляду людей на події, що відбуваються як у нашій країні, так і за її межами».

Тільки слідом Перцов говорить про те, що йде «інформаційна війна». І на цьому фоні вже досить дивно говорити про якусь неупередженість:

«Сьогодні, в умовах інформаційної війни, значно зросли й вимоги до постаті журналіста: до його професійних та особистісних якостей, громадянської позиції та відповідальності».

Навіть не потрібно особливо розбиратися в журналістиці, щоб розуміти, що інформаційна війна — це якраз про те, що “всі засоби хороші” і правда навіть не входить до переліку цих засобів.

Так, наприклад, у період загострення коронавірусної інфекції державні ЗМІ без зазріння совісті цитували Лукашенка, який казав, що зростання захворюваності на Covid—19 пов’язане з масовими вуличними протестами.

Справді, цей чинник також мав місце, але, з іншого боку, наскільки було правильно набивати камери СІЗО затриманими учасниками цих «гулянь»? Адже саме тут жодної тобі соціальної дистанції, засобів захисту тощо. Але проблему розглядати з усіх боків «об’єктивні» журналісти не стали, а лише розтиражували слова, які чудово вписувалися в держпорядок так, щоб у головах громадян сформувався чіткий зв’язок — протести — зростання кількості хворих.

Однак не треба думати, що ті, хто перебуває по інший бік барикад, білі та пухнасті. Вони також перевертають інфоприводи у своїх інтересах. Так, наприклад, Deutsche Welle, які в Білорусі визнані екстремістами, робили великий матеріал про ситуацію щодо коронавірусу в країні. У ньому говорилося, як влада використовує пандемію у своїх інтересах, червоною ниткою проходила ідея про те, що ось вони людей не бережуть (влаштовують масові заходи тощо), але наприкінці вустами експерта (між іншим, лікаря) говорять про те , Що на вулиці ймовірність підхопити Covid-19 невелика. І взагалі, мовляв, влада страшніша за вірус. Тільки ось чим державні гуляння, які в тій же статті осуджують, відрізняються від опозиційних, до речі, на той момент набагато масштабніших – не зрозуміло.

До речі, у розпал подій 2020 року одні наші колеги проводили невелике, але досить показове опитування у Facebook. Називати колег не станемо, бо у Білорусі заборонені незалежні опитування на законодавчому рівні. І з’ясувалося, що аудиторії загалом теж ніяка об’єктивність не потрібна. Людям хочеться приєднатися до своїх і читати тільки ту думку, яка повністю співпадатиме з власною. Навіть просто сухі факти, які можна було б самостійно аналізувати, викликають обурення — як у наші непрості часи можна бути «над ситуацією», а не займати конкретну позицію.

Але повернемося до промовців. На тему інформаційної війни висловився і старший викладач кафедри періодичного друку та веб-журналістики факультету журналістики БДУ Дмитро Синявський (фактично факультет журналістики БДУ — це кузня кадрів у медіасфері країни):

«Інформаційна війна є частиною війни когнітивною чи ментальною, метою якої є зміна світогляду та поведінки людей. Американський павук, який контролює основні світові ЗМІ та соцмережі, містить у коконах брехні цілі народи, включаючи і свій власний».

Мабуть, тут навіть коментувати нема чого. Ми настільки об’єктивні та критичні, що бездоказово говоримо про якийсь американський слід, який присутній прямо у всіх основних світових ЗМІ та соцмережах. Заява у найкращих традиціях пропаганди.

Але смішно навіть не це, а те, що слідом демонструються ось такі зразки обкладинок державного ЗМІ:

Чи суперечить попереднім заявам? Це вам просто здалося, насправді, за словами Синявського, просто потрібно «в інформаційному протистоянні не лише нападати, а й оборонятися».

Про боротьбу з фейками

Також у ході Форуму було порушено ще одну вкрай важливу тему — боротьбу з фейками. Безумовно в наш час технологій це набагато більша проблема, ніж необ’єктивність. Адже подача одного і того ж факту під різними соусами все ж таки залишається подачею факту і в цьому випадку відокремити зерна від полови цілком можна. Інша річ, коли тиражується відверта неправда. І навіть коли через якийсь час все розкривається, по-перше, в аудиторії вже все одно може сформуватися якась думка. А по-друге, хтось, наприклад, просто не помітить спростування в інформаційному потоці. Як не крути, брехня за підсумком може спрацювати. Але повернемось до теми.

У питанні фейків досить цікавою є інструкція, яку дала юним журналістам головний радник управління внутрішньої політики Білоруського інституту стратегічних досліджень Ольга Богомаз:

1. На етапі розпізнавання фейку – моніторинг джерела та аудиторії впливу;
2. Після оперативного коментаря посадової особи моніторинг географії поширення коментаря;
3. Після викриття анатомії фейку (із залученням експертів) – моніторинг фейкових інтерпретацій експертної думки та їх спростування;
4. На етапі вкидання вірусного антифейку – моніторинг відгуку аудиторії;
5. Після запуску зустрічної інформаційної хвилі моніторинг інтенсивності та географії поширення.

Нас цікавить саме другий пункт. Саме він ставить журналістів державних та «незалежних» ЗМІ у нерівні умови. Ще до хвилі активного занесення сайтів, газет, Telegram-каналів до списків екстремістів, чиновники навідріз відмовлялися спілкуватися з кимось, крім «узгоджених медіа працівників». Більше того, часом відмовлялися у вкрай агресивній формі. Наприклад, колишня прес-секретар Мінсільгосппроду Зінаїда Беращенко могла собі дозволити ошукати журналіста видання «Наша Ніва» або екс-прес-секретар Мінміськвиконкому Олена Мохор навесні 2020 року відправила у відомому напрямку представника «Білоруської асоціації журналістів».

Таким чином, боротися з фейками в Білорусі можуть виключно представники державних ЗМІ, решта ж ризикує опинитися за ґратами за наклеп «на вищих».
Але знову обмовимося, не треба думати, що всі провладні викриття — брехня. «Незалежні» медіа, будьмо відвертими, дозволяють собі публікувати недостовірну інформацію чи клепати відверту неправду. Одним із таких яскравих прикладів стала гучна історія про зґвалтовану ОМОНом протестуючу Христину.

Навіть не ховаються

А ось оглядач телеканалу ОНТ Ігор Тур, схоже, взагалі забув, що таке добре і що таке погано, він прямо заявив про те, що державні журналісти — пропагандисти.

«Завдання пропагандиста – захищати інформаційне поле та користувачів інформації нашої країни».

І навіть навів за приклад, чи не всесвітньо відомого, Григорія Азаренка. Ось уже десь об’єктивність і неупередженість…

А ось ще більш прекрасний пасаж, який, втім, як ми вже з’ясували з вище прикладів, відноситься «і до тих, і до цих»:

«Найголовніше правило, яке я та мої колеги засвоїли – жодної нейтральної позиції. Інакше ти і твоє ЗМІ приречені на провал. Ми зайняли для себе чітку позицію — ми за країну, за політику, яка проводиться у нас в республіці, і всі наші матеріали, вся подача інформації витримана у цьому єдиному стилі».

Таку заяву зробила головний редактор редакції інтернет-проектів інформагентства “Мінська правда” Катерина Лапицька. Звичайно, якось суперечить тому, що вище казав міністр інформації, але що вдієш, як то кажуть — теоретики та практики.

І ще трохи про чесну журналістику. Оглядач видавничого дому «Білорусь сьогодні» Андрій Муковозчик: «Якщо ви не займаєтесь пропагандою, пропагандою займаються інші» та «Пропаганда — це відстоювання своїх життєвих цінностей. Це дискусія із спробою перетягнути на свій бік опонента. Але головне тут те, що У ТЕБЕ Є ЦІННОСТІ, які ти транслюєш у навколишній світ. Що ж тут поганого?!

Схоже, нічого поганого, якщо такої ж думки дотримуються навіть вкрай опозиційні «Хартія 97», «Белсат» деякі формулювання яких просто бентежать:

На наш взгляд, такой формат преподнесения информации ничем не лучше стендапов Григория Азаренка и иже с ним.

На наш погляд, такий формат піднесення інформації нічим не кращий за стендапи Григорія Азаренка і тому подібних.

Схоже, золотий стандарт журналістики вже давно забутий і нікому не потрібен. Абсолютно не дивно, що за такого підходу журналістів до подачі інформації аудиторія просто втрачає зв’язок з реальністю і не може зрозуміти, що насправді відбувається, сформувати якесь своє ставлення до тих чи інших подій. Але найсумніше навіть не це, а те, що такий непрофесіоналізм призводить до розколу в суспільстві.

Ні, різні думки – це чудово, тільки от формуються вони під впливом емоцій, часом навіть з відвертою ненавистю та зневагою. Це неминуче веде до розколу у суспільстві, інколи ж чи не громадянської війни. Хтось може сказати, що так було завжди і об’єктивність перестала існувати давним давно, але ж це не означає, що такий розклад правильний. Чи не правда?