«Вільнюс наш»: історико-політичні ревнощі білорусів і литовців

Між литовцями і білорусами несподівано з новою силою розгорілася давня суперечка щодо домінуючого права на історико-культурну спадщину найбільшої держави регіону в Середньовіччі – Великого князівства Литовського. І якщо раніше вони точилися на обивательському рівні або у спільноті істориків, то тепер вийшли в політичну площину: лунають заяви про загрозу національній безпеці Литви, мусується версія про руку російських спецслужб. Проблема штучно роздута для певних політичних завдань чи має під собою реальне підґрунтя?

Усе почалося в серпні цього року з досить широкого висвітлення в литовських ЗМІ, здавалося б, банальної словесної перепалки у вільнюському барі між литовцем і білорусом, який заявив, що Вільнюс – насправді білоруське місто. Про суперечку без фізичного контакту написав, зокрема, популярний медіапортал у країнах Балтії Delfi. Опонентом з литовської сторони виявився офіцер запасу, військовий експерт Даріус Антанайтіс.

Литовські ЗМІ, в якості коментаторів, підключили місцевих істориків, які стурбовані проблемою так званого «літвінізму». «Це така псевдонаукова теорія, популярна в Білорусі», – заявив історик Томас Баранаускас. За його словами, згідно з цією теорією, Велике князівство Литовське було білоруською державою, що справжні литвини – це білоруси, тому Вільнюс належить їм. А, мовляв, литовці – це жемайтійці. І нібито, коли почалося відродження, вони вкрали в білорусів ім’я Литви:

«Вони ще стверджують, що в XIII столітті перша столиця ВКЛ була в Новогрудку. А Новогрудок зараз – Білорусь. Потім столицю перенесли в інше білоруське місто – Вільнюс, одним словом, вони так розставляють акценти», – сказав Баранаускас. І зазначив, що «литвінізм» поширений не в оточенні Лукашенка, а в середовищі його противників: «Ця теорія популярніша серед опозиції. Але Лукашенко, скажімо так, фліртує з цією теорією».

Для історичної довідки. Повна назва ВКЛ – Велике князівство Литовське, Руське і Жемойтське. До нього входили нинішні території Польщі, Білорусі, Литви, Росії та України. У Білорусі справді популярна націотворча позиція, що у ВКЛ домінували білоруські землі, тим паче, що конституції (Статути) цієї держави були написані старобелоруською мовою. Після розпаду ВКЛ на білоруських землях упродовж кількох століть проводили русифікацію і полонізацію. У підсумку на початку 1990-х у незалежній Білорусі заново відкривали спадщину ВКЛ. Природно, не без ревнивих емоцій, враховуючи, що топонім «Литва» дістався сусідній республіці.

Утім, сьогодні в Білорусі як у публічній риториці, так і в підручниках домінує підхід, що ВКЛ було державою багатонаціональною та її спадщина належить багатьом сучасним народам. І не в останню чергу білорусам. Щодо «литвінізму» і Лукашенка, то час від часу він звертається до цього сентименту, називаючи ВКЛ першою білоруською державою:

«Нам важливо пам’ятати, що саме на основі білоруського етносу створилося унікальне для свого часу державне об’єднання – Велике князівство Литовське. Це була перша білоруська держава. У цьому оборонному союзі з прибалтійськими племенами слов’яни навчили їх грамоти, познайомили з філософією християнства».

Втім, здебільшого в країні владою ідеологічно культивується союз із Росією і цінності радянської епохи. Так, зі здобуттям незалежності у Білорусі був герб «Погоня» (відрізнявся від литовського тільки деякими деталями), але з приходом до влади Лукашенка його поміняли на трохи змінений герб БРСР.

Територіальних же претензій на Вільнюс (або, як кажуть багато білорусів, «Вільню») ніколи ні з боку влади Білорусі, ні з вуст опозиції не звучало. Щоправда, був один маловідомий маніпулятивний епізод на заході СРСР, коли Литва вирішила вийти з нього. 29 березня 1990 року президія Верховної Ради БРСР ухвалила у відповідь таку заяву: «Тим, хто робить у Литві спроби по введенню в дію Конституції Литви від 12 травня 1938 року, треба враховувати, що в 1938 році територія Литовської республіки була зовсім іншою, і тільки внаслідок рішень вищих органів СРСР Литовській республіці було передано споконвіку білоруські території. При виході Литовської РСР з СРСР Білоруська РСР не вважатиме себе пов’язаною всіма законами, указами та іншими актами щодо передачі Литві частини білоруських земель». Утім, зрозуміло, що це була вербальна спроба шантажу за вказівкою з Москви.

Тут і зараз делікатність так званої проблеми «литвінізму» полягає в тому, що після придушення революції 2020 року саме у Вільнюсі перебуває головний центр білоруської опозиції – Офіс Світлани Тихановської, яка позиціонується як альтернативна лідерка Білорусі – елект-президентка. Крім того, внаслідок масштабної хвилі еміграції, в Литві зараз проживають близько 60 тисяч білорусів. І якраз останніми місяцями литовська влада багато розмірковує на тему посилення в’їзду і обживання білорусів у Литві, а також про необхідність застосування однакових санкцій щодо росіян і білорусів.

Соціологічні опитування показують, що такі наміри цілком знаходять відгук у литовському суспільстві. За лояльним ставленням литовців білоруси-мігранти навіть трохи поступаються вихідцям із Середньої Азії та суттєво відстають від українців. Крім того, 61% громадян Литви схвалюють ідею посилення контролю в’їзду білорусів у свою країну.

Офіс Тихановської відразу ж поспішив назвати білоруса, який сперечався з литовським військовим експертом у барі, провокатором. Лідерка демократичних сил Білорусі у вигнанні заявила:

«Такі антилитовські висловлювання – маргінальні для білоруського суспільства. Я хочу підкреслити нашу спільну позицію: литовська територія і держава належать народу Литви і більше нікому. Кордони непорушні, хто говорить інакше – той провокатор, той на боці агресора. Білоруси не мають і ніколи не матимуть жодних територіальних претензій до своїх сусідів. Для нас велич народу – у повазі, якою він користується у світі, а насамперед – з боку сусідів».

Навіщо литовські політики розкручують картку «литвінізму»? На це може впливати загальне тло напруженості в регіоні у зв’язку з агресивною поведінкою Кремля і підтримкою його дій з боку Мінська, а також швидкі вибори – і парламентські, і президентські відбудуться 2024 року.

«Я не хочу, щоб у нашій країні з’явилася громада, яка проповідує так звану литвіністську ідеологію, яка мало того, що привласнює собі Велике князівство Литовське, але також стверджує, що справжні литвини – це білоруси, а ми десь на периферії», – заявив голова комітету з національної безпеки і оборони Сейму Лаурінас Кащюнас.

На його думку, якщо білорус «відкрито стверджує у Facebook, що Литва – це якийсь продукт Московії», то він не повинен мати право проживати в Литві. Водночас Департамент державної безпеки Литви не вважає, що литвінізм становить реальну загрозу суверенітету Литви, хоча й зазначає, що просування цієї концепції може посилити міжетнічну напруженість у країні.

Аналітик Європейської ради з міжнародних відносин, у минулому дипломат Павло Слюнькін, який працював у білоруському посольстві в Литві, каже, що, так, литовці вбачають у «литвінізмі» спробу вкрасти їхню ідентичність, їхню історію: «До того ж зараз це домішується до геополітичних подій, коли Росія захоплює території, посилаючись на своє історичне право».

На думку Слюнькіна, влада Росії справді шукає слабкі місця, щоб розсварити союзників – так, наприклад, відбувається, на його думку, з відносинами Польщі та України:

«Росіяни завжди інвестували в це, щоб за допомогою фабрик «тролів» провокувати дискусії. Щодо литвінізму я сумніваюся в російському сліді, хоча й не можу виключити, що Росія намагається ескалувати цю тему».

Литовський історик Рустіс Камунтавічус одним із чинників роздмухування проблеми назвав політичну кон’юнктуру в самій Литві: «Сьогодні в Литві ті політики, які завжди були не дуже добре налаштовані щодо білорусів, мають великий вплив. Що більше загострюються питання війни та безпеки, то сильніше вони гнуть антибілоруську лінію, тому що вважають, що Білорусь – уже частина Росії».

Білоруський політолог Павло Усов вважає, що правляча консервативна партія напередодні парламентських виборів намагається таким чином мобілізувати свій електорат:

«Потрібен зовнішній ворог. «Справу білорусів» штучно накручено. Спочатку підготували дискримінаційні закони, прирівнявши білорусів до росіян щодо видачі віз. Наступний крок – вигадана “справа литвінізму”. Усе це підняло градус недовіри та критичного підходу до білорусів. Усе це звучить в офіційних ЗМІ. Після підготовки громадської думки проводиться опитування, яке підтверджує, що білоруси є загрозою, що щодо них слід застосувати чергові санкції. Навіщо литовці запустили цей процес, який вигідний виключно Путіну і Лукашенку? Це дуже небезпечно як зараз, так і в перспективі взаємин у майбутньому».

Хоча проблема «литвінізму» має не такий серйозний вигляд, як розміщення в Білорусі ядерної зброї, щодо неї в литовському парламенті в жовтні було проведено цілий круглий стіл. На ньому білоруські аналітики та історики запевнили литовську сторону, що сьогодні немає жодної організованої політичної сили, яка б сповідувала «литвінізм» і ставила питання про перегляд нинішніх кордонів між двома країнами.