ЄС-Білорусь: примус до «відлиги»

Латвія, Литва і Польща впродовж кількох десятиліть виконують роль своєрідних «демократизаторів» або «наглядачів» за Білоруссю, де довго, авторитарно і з залежністю від Кремля править Олександр Лукашенко. При цьому циклічно використовувалися то батіг, то пряник «реалполітик», а періоди «охолодження» міжнародних контактів чергувалися з «потепліннями». Однак такими недружніми, як зараз, взаємини Білорусі з країнами-сусідами з ЄС не були ще ніколи. Як скоро можна очікувати чергової «відлиги»? Перші її ознаки за бажання можна побачити вже зараз.

Остання хвиля нормалізації відносин влади Білорусі з Литвою, Латвією та Польщею припала на 2019-2020 роки. Прямим переговорам та інтенсифікації співпраці в різних сферах тоді головним чином завадив коронавірус. Потім відносини виявилися отруєними вже суто політичними подіями.

Ще за кілька місяців до президентських виборів 9 серпня 2020 року, які спровокували політичну кризу в Білорусі, все було досить мирно-дружно. Наприклад, у березні з ініціативи латвійської сторони відбулася телефонна розмова Лукашенка з тодішнім президентом Латвії Егілсом Левітсом. Обговорювався візит керівника Білорусі до Риги. А поїздки Лукашенка до столиць ЄС і зустрічі з тамтешніми колегами-президентами завжди були штучними подіями.

«У зв’язку з введенням у Латвії надзвичайного стану, візит перенесено на пізніші терміни. Як підкреслив Олександр Лукашенко, це рішення білоруська сторона сприйняла з розумінням. Нові дати будуть узгоджені дипломатичними каналами», – повідомляла пресслужба Лукашенка.

Незабаром у квітні телефоном Лукашенко спілкувався з президентом Литви Гітанасом Науседою: «Литовською стороною було порушено питання збільшення поставок товарів і вантажів з використанням інфраструктури Клайпедського порту. Також президенти детально обговорили тему диверсифікації поставок енергоресурсів – нафти і газу. Сторони домовилися доручити міністрам енергетики двох країн опрацювати питання енергетичної безпеки. Крім того, глави держав обговорили взаємодію двох країн у сфері ядерної безпеки». На тлі нинішнього розміщення в Білорусі російської ядерної зброї та санкцій, що постійно розширюються, звучить як з іншого життя.

Нарешті, у липні того ж 2020 року Лукашенко привітав Анджея Дуду з переобранням на посаду президента Польщі. Але вже з середини серпня сусіди-президенти вголос заявляли про нелегітимність Лукашенка через масові фальсифікації підсумків президентських виборів і брутальну зачистку протестів. Через півтора року відносини ще більше зіпсувалися через співучасть влади Білорусі в Російсько-Українському конфлікті. Режим Лукашенка, зі свого боку, нарікав на санкції і підтримку владою сусідніх країн емігруючої білоруської опозиції, яка намагається формувати альтернативні інститути влади у Варшаві та Вільнюсі, та ще й укупі з підготовкою там мілітарі-формувань.

Останнім же часом дедалі частіше від керівництва країн Балтії та Польщі лунали заяви про високу ймовірність збройного конфлікту, наприклад, за Сувалкський коридор, і повного закриття кордонів із Білоруссю. У відповідь про гіпотетичний напад з боку НАТО багато віщали Лукашенко і керівництво Міноборони республіки. При цьому обидві сторони звертали увагу на те, що Мінськ волею-неволею, але перебуває у військово-політичному союзі з Москвою. Якраз саме від можливостей Лукашенка ще багатовекторно маневрувати і залежить перспектива «потепління» відносин Білорусі з країнами-сусідами з ЄС.

Примітно, що саме країни Балтії та Польща найактивніше і найпослідовніше лобіюють у ЄС розширення і посилення санкцій щодо режиму Лукашенка. Інша річ, що фільтрується підсанкційна продукція на кордонах далеко не тотально, до того ж запрацювали різні обхідні схеми з європейськими фірмами-прокладками. У Вільнюса взагалі позиція після 24 лютого 2022 року така, що економічна і політична обструкція щодо Білорусі має бути такою самою, як і щодо Росії. Білоруській опозиції доводиться регулярно виступати із закликами розділяти режим владу і народ. До того ж (ефект палиці з двома кінцями!) ізоляція призводить до занурення країни в іще більшу залежність від Росії – як військово-політичну, так і в економічну через імпортозамісні протисанкційні проєкти.

Польща – найвпливовіший гравець із цієї трійки – більше схильна вважати, що Білорусь і сама перебуває під окупацією Росії. Однак її позиція в останні місяці також стала жорсткішою. Це – результат безперервного міграційного потоку з боку Білорусі, влада якої або не стримує нелегалів, або навіть провокує їхню хвилю. Поряд із передислокацією в Білорусь ПВК «Вагнер» і розміщенням російської тактичної ядерної зброї це розглядається Варшавою як загроза національній безпеці.

Однак не без розважливого прагматизму. Польща використовує розкручування «білоруської загрози» для масштабного переозброєння і збільшення своєї армії, яка незабаром має стати найбільшою і найбоєздатнішою в Європі. Така противага старожилам ЄС Німеччині та Франції всіляко заохочується США. Підвищують свій авторитет «новенькі» в ЄС і власне роллю “наглядачів” за проблемним східним кордоном – тобто, і за Білоруссю.

«Білоруська карта» щосили використовується останні місяці і у внутрішньопольській політиці. Навіть одне з чотирьох запитань, винесених на референдум, який поєднано з парламентськими виборами в жовтні для мобілізації електорату правлячої партії «ПіС», присвячене «паркану» з Білоруссю. Воно звучить так: «Чи підтримуєте ліквідацію загородження на кордоні між Республікою Польща та Республікою Білорусь?» До речі, зведена як перепона на шляху нелегальних мігрантів із Білорусі стіна цю проблему не вирішила.

Польща і Литва протягом 2023 року закрили кілька прикордонних переходів на кордоні з Білоруссю як один із заходів із примусу Лукашенка до «відлиги» у відносинах. А наприкінці серпня їхні Міністерства внутрішніх справ, а також Латвії для більшої суворості виступили ні більше, ні менше з ультиматумом. Прозвучала вимога видворити з Білорусі кілька тисяч бойовиків ПВК «Вагнер», які там розмістилися, а також попередження про недопущення двох обставин, які призведуть до повного закриття кордонів, тобто зупинки через них як вантажного, так і пасажирського руху.

Перша обставина, за словами глави МВС Литви Агне Білотайте: «Збройний інцидент або інциденти біля кордону однієї з країн. Це має бути таким, який становить серйозну загрозу нацбезпеці країн». Друге – організований масовий прорив нелегалів: «Якщо буде зафіксовано один із таких інцидентів, то пройде оперативний обмін інформацією між нашими службами, і тоді буде ухвалено рішення на рівні урядів».

Раніше при цьому зазначалося, що погрозою закрити кордони Польща і країни Балтії розраховують чинити тиск на Мінськ за допомогою Пекіна, який не може не потурбуватися про транзитно-логістичні проблеми, що спричинить це рішення.

Утім, це те, що ми бачимо і чуємо в публічному просторі. Напевно, сторони домовилися загалом про якісь компроміси заздалегідь, за допомогою кулуарних переговорів. Зазначимо, наприклад, що ультимативні вимоги як «останнє китайське попередження» були оголошені після того, як польовий табір «Вагнера» під містом Осиповичі в Могильовській області вже кілька днів як почав демонтуватися. А Олександр Лукашенко протягом серпня кілька разів заявляв про готовність відновити стосунки із сусідами. І навіть давав відповідну вказівку прем’єр-міністру.

Щодо практичної реалізації цього наміру, то на початку вересня кількість затриманих поляками та литовцями нелегальних мігрантів почала суттєво скорочуватися. Однак варто поспостерігати за тим, наскільки ця статистична тенденція виявиться стійкою. Про те, що закриття кордонів не відбудеться, свідчить і той факт, що 4 вересня в Білорусі знову запрацювали польські візові центри.

Яких ще кроків очікувати з обох сторін? Влада Білорусі може випустити деяку кількість політв’язнів, наприклад, до Різдва. Що стосується ПВК «Вагнер», то окремі його бойовики напевно опиняться на контракті в різних білоруських силових підрозділах. Стануть у пригоді для особливих операцій як усередині республіки, так і в Африці, де в оточення Лукашенка є свої бізнес-інтереси. Як ціле бунтівне формування “Вагнер” може бути вельми небезпечним для особистої влади президента. А ось згортання військово-технічного співробітництва з Росією чекати, мабуть, не доводиться. Про це свідчить і факт транспортування наприкінці серпня в Білорусь десятка ракетних комплексів «Іскандер-М».

Головним завданням політики втягування Лукашенка у фазу “потепління” відносин із Заходом, треба розуміти, є гарантія неучасті білоруської армії безпосередньо в конфлікті і припинення політичних репресій, або хоча б скорочення їхніх масштабів. Завдання ж Лукашенка – домогтися скасування санкцій для початку хоча б за низкою чутливих торговельних позицій, зокрема, за калійними добривами.