To reset your password, please enter your email address or username below.

Історія журналіста: війна XXI століття

24 лютого 2022 року увійде в історію як один із найсумніших і найскладніших днів для європейського континенту та всього світу в цілому. Ранок жителів України почався не з кави, а з гулу військової авіації та залпів протиповітряної оборони. Щохвилини оновлюючи стрічку новин і насилу усвідомлюючи ситуацію, жителі України раптово усвідомили, що на той момент ще братський російський народ вторгся до суверенної незалежної держави України. Мене звуть Крістіна, я українка, журналіст незалежної міжнародної редакції NewsPrice, і це моє бачення поточної ситуації на 34 день війни.

Небезпека військового конфлікту народилася задовго до фактичного вторгнення, і тягнеться з далекого 2014 року, коли у Кремлі вирішили, що Український Донбас має приєднатися до Російської Федерації, але до тих подій у цьому матеріалі ми не повертатимемося. У нинішній реальності інші причини: 21 лютого Росія визнала самостійність ДНР і ЛНР, що ведуть з 2014 року бойові дії за повний контроль над територіями областей, що їм належали.

У відповідь на заяви Москви, 22 лютого Верховна Рада України підготувала документ, яким засудила визнання самопроголошених республік та вимагала від міжнародних партнерів запровадити санкції проти РФ. Того ж дня супутник зафіксував військовий табір Росії у Білорусі – за 37 км від кордону України, розташований на аеродромі села Великий Боків, біля міста Мозиря.

Численні попередження про підготовку вторгнення публікувалися в ЗМІ ще з жовтня 2021 року. Проте офіційні особи Кремля послідовно заперечували підготовку вторгнення, а запровадження військової техніки та військ на територію Білорусі маскували під планові навчання. А в одному з інтерв’ю Олександр Лукашенко особисто від свого імені заявив, що росіяни ніколи не зайдуть з території Білорусі в Україну, тим більше зі зброєю. У недалекому майбутньому голова прикордонної служби Сергій Дейнеко навіть надішле офіційне послання голові прикордонників Білорусі із зазначенням цього факту.

Офіційні причини «СВО»

Перший аргумент “спеціальної військової операції” – денацифікація.  Згідно з Вікіпедією, це комплекс заходів, спрямованих на очищення повоєнного німецького та австрійського суспільства, культури, преси, економіки, освіти, юриспруденції та політики від впливу нацистської ідеології.

Однак, зрозумівши, що в Україні немає ні нацистської влади, ні такої ідеології, російські чиновники в особі глави МЗС Лаврова уточнюють, що означає денацифікація саме у разі України:

«Денацифікація України вимагає скасування законів, які дискримінують російськомовне населення».

Ось тільки таких законів у державі немає. Єдиний документ, в якому є згадки про російський світ, це ухвалений у 2019 році закон про визнання Української мови як єдиної державної, проте будь-який громадянин країни має право вільно і скрізь говорити російською мовою, відповідно до статті 10 Конституції України, якою встановлено , що – у країні гарантується вільний розвиток, використання та захист російської, інших мов національних меншин.

В Україні досі розмовляють двома мовами: російською та українською. Наприклад я, як журналіст українського походження, можу вільно порозумітися обома мовами і за це мене ніхто не засуджує. Виходячи з цього, мені доводиться зробити висновок, що аргумент про денацифікацію абсурдний.

Наступний аргумент Кремля – демілітаризація, відмова від підготовки до війни, перетворення зброї та бойової техніки на цивільний виріб шляхом внесення незворотних змін, які унеможливлюють бойове застосування, ліквідація військових укріплень і споруд на певній території, а також заборона тримати на цій території збройні сили договори між заінтересованими державами; роззброєння.

Однак, кожна країна сучасного світу має армію та озброєння. Здавалося б, це природне право будь-якої держави. Так що все-таки РФ мають на увазі під демілітаризацією? У різних російських ЗМІ бачимо, що з 24 лютого 2022 року російські військові ліквідують різні арсенали бойової техніки та обладнання України.

За твердженнями командування ударами знищується лише військова інфраструктура, якесь розміщене НАТО з метою нападу на Росію озброєння та якісь хімічні лабораторії, до яких ми ще повернемося у цьому матеріалі. На все це російсько-білоруський тандем відвів три дні, проте план провалився.

Чернигов 13 марта

Щоправда, розраховуючи терміни СВО керівники обох країн, напевно, забули про те, що за вісім років війни за Донбас Росії так і не вдалося досягти потрібного результату. А отже, все-таки в Україні є кому воювати. Виходячи з логіки, можна припустити, що російське військове командування надавало першій особі хибну інформацію про військовий потенціал противника, але до цієї теорії ми повернемося дещо пізніше.

Після двох офіційних причин та очевидного провалу наміченого плану з’явилися нові аргументи для виправдання: різні лабораторії США. Виявляється, в Україні:

  1. Виявлено докази розробки ядерної зброї;
  2. Лабораторії працюють із бойовими наркотиками;
  3. Розробляється хімічна зброя

Така інформація поширюється навіть попри те, що російські біологи виступили з колективним спростуванням фейку про нібито розробку Україною біологічної чи хімічної зброї:

«Припиніть брехливу пропаганду, засновану на дезінформації та ненависті. Починаючи з 6 березня багато російських ЗМІ, ґрунтуючись на заяві офіційного представника Міноборони РФ Ігоря Конашенкова, повідомили про те, що Україна нібито екстрено усунула сліди програми створення біологічної зброї, яку фінансує Пентагон.»»

ТЦ “Ретровиль”, Киев

З повним текстом звернення можна ознайомитись за посиланням вище, і головне, що треба з нього винести: деякі заяви не лише абсурдні, а й суперечать офіційним науковим даним.

А доки вчені обурювалися, президент Білорусі Олександр Лукашенко на зустрічі в Москві 11 березня озвучив ще одну причину СВО: «Україна готувалася напасти на спільні війська РФ та РБ на території Білорусі!».

Що насправді відбувається в Україні

А насправді, гучні заяви лідерів братніх народів заглушає звук житлових комплексів, що руйнуються, і виття повітряної тривоги. Безпілотник, що знімає Маріуполь, починає свій політ у промисловій зоні на заході і рухається на північ у бік торгового центру «Епіцентр К», пролітаючи над зруйнованим житловим комплексом.

Відео обривається після звуку сильного вибуху і дрон включається за сотні метрів на північ, поряд з магазином матраців і житловим комплексом, в яких вирує пожежа. З таких кадрів складається враження, що Кремль прийшов не звільняти і так вільний народ, а творити геноцид і вбивати мирне населення.

За деякими даними, через місяць після початку вторгнення РФ в Україну загинуло 128 дітей, які, природно, ніяк не були причетними до військової інфраструктури. Діти гинули під завалами будинків, від холоду та голоду в сховищах, від хвороб, які  у мирний час легко піддалися б лікуванню або не виникли взагалі.

Начебто Кремль, усвідомивши провал свого бліцкригу, вирішив змінити стратегію і «гасити» всіх, без розбору. І однією з найміцніших перешкод цьому рішенню став Маріуполь, який просто вирішено було перетворити на руїни. 16 березня на Маріупольський драмтеатр російським літаком було скинуто надпотужну бомбу, внаслідок удару якої загинуло близько 300 людей, у тому числі жінки та діти.

Станом на 11 березня, за 12 днів блокади в місті вже загинуло 1582 мирних мешканців:

«Це не просто катастрофа, це знищення населення. Протягом тижня не можуть евакуювати людей та доставити їм гуманітарний вантаж. Трупи лежать на вулицях. Їх не прибирають.»

14 березня російською авіацією скинуто кілька авіабомб на дитячу лікарню у Маріуполі, її корпус повністю зруйновано. До 27 дня облоги у місті налічується п’ять тисяч загиблих, серед яких  210 дітей. До блокади агломерація встигла залишити близько 140 тисяч жителів, а потім виїхало ще 150 тисяч. Крім того, є відомості, що близько 30 тисяч людей вивезено на територію Росії:

«Важко сказати, для чого вони це роблять. Але, наприклад, учора мені зателефонував сусіда, якого примусово вивезли. Він пішов по воду, а його відвезли. Нині він опинився в окупованому Новоазовську. Когось везуть до Росії. Припустимо, потяг занурили, він поїхав у Томськ. Яка тут логіка, складно зрозуміти, — коментує ситуацію мер Бойченка. — У депортації маріупольців не шанують. Я точно знаю, що людей переписують. Зігнали до школи як невідомо кого, і там люди сидять і чекають, що далі. Росіяни нічим не відрізняються від фашистів — ті ж самі концтабори, як у 1941 році. Все за методикою Геббельса. Працюють за інструкцією.»

Не дуже раді російським військам і в Херсоні, де мешканці зупиняють техніку голими руками та виходять на мітинги. На тлі подій з медіапростору пропадає Міністр оборони РФ Сергій Шойгу, у якого з чуток не витримало серце. Звичайно, Шойгу пізніше з’явиться на екранах телевізорів, але що там насправді покаже лише час.

На якийсь момент у російському публічному просторі залишаються лише глава МЗС Сергій Лавров, який намагається на зовнішній арені довести добрі цілі Кремля, та прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков «який періодично щиро вірить, що все за планом».

Сумы 21 марта

Рухаємось далі: Чернігів 13 березня: ДСНС повідомляє, що в місті о 5:46 внаслідок авіаудару сталася руйнація 9-поверхового гуртожитку з 2 по 9 поверх з подальшим горінням. За попередньою інформацією 7 людей врятовано, 1 особа загинула, 1 травмовано:

«Наразі російські війська використовують проти Чернігова масивну зброю невиборчої дії – некеровані авіабомби ФАБ-500. Зазвичай ця зброя застосовується проти військово-промислових об’єктів та фортифікаційних споруд. А у Чернігові – проти житлових кварталів. Три бомби, що не розірвалися, були знайдені сьогодні на місці падіння російського винищувача-бомбардувальника Су-34, який вранці збили біля Чернігова бійці ППО.»»

Слідом Київ: увечері 20 березня подільський район Києва зазнав ракетного обстрілу, внаслідок чого було зруйновано торговий центр “Ретровіль”. Генпрокуратура України заявила, що внаслідок обстрілу загинули щонайменше вісім людей.

Далі Суми: у ніч на 21 березня на хімзаводі “Сумихімпром” у місті Суми стався витік аміаку. За даними голови Сумської обласної державної адміністрації Дмитра Живицького, причиною пошкодження резервуару обсягом 50 тонн став обстріл з російської сторони.

А ще Харків: під час обстрілу Харкова загинув 96-річний Борис Романченко, який потрапив до Бухенвальду 1942 року. Після цього він був в’язнем ще трьох концтаборів. Романченко загинув у п’ятницю після того, як до його будинку потрапила ракета. Про його смерть повідомила адміністрація меморіального комплексу Бухенвальду, ці відомості також підтвердив мер Харкова Ігор Терехов:

«Борис Романченко активно агітував за пам’ять про злочини нацизму і був віце-президентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора. Був в’язнем Бухенвальду. І ось сьогодні через ракету російської армії він загинув, був убитий”, – цитує УНІАН слова Терехова в ефірі українського телебачення.»

Харков

Насамкінець аеродром Гостомель: на тлі знищена під час атаки російських військових сил легенда «Мрія» – транспортний реактивний літак надвеликої вантажопідйомності розробки ОКБ імені О. К. Антонова, який є найбільшим та вантажопідйомним літаком за всю історію світової авіації.

Подібних фото та відео тисячі. І чи це не є доказом війни? На жаль, країна має ворога і на це є відповіді. Ми самі. Так, ми все самі, з невеликою допомогою Заходу, звичайно, але самі створили всі ці фейки.

Як взагалі в це можна повірити, жодна країна у світі за всю історію людства не додумалася до подібних маніпуляцій, щоб розгромити власні міста своєю ж зброєю з метою обмовити російський світ. Україна – вільна країна. Ми благополучно терпіли окупацію Донбасу, стримуючи протягом восьми років, захоплення росіян. Ми майже змирилися з тимчасовою окупацією Криму лише заради того, щоб не розв’язувати повномасштабну війну.

Насправді в Росії якщо що й виходить добре, то це ліпити брехливі новини, вводити в оману і огортати брехнею кожне слово. А спецоперація затягнулася тому, що Збройні Сили України воюють за свою землю. Є й інші пояснення провалу бліцкригу, але про це я докладніше розповім у наступному матеріалі.

P.S. Від редакції: матеріал нашої колеги, не є розслідуванням чи аналітикою повною мірою, це спроба дати читачеві поглянути на те, що відбувається очима української журналістки та відчути весь той біль, що автор вклав у свій текст.

Автор публікації

Коментарі: 0
Публікації: 293
Реєстрація: 03.12.2020